Війна входить у п’ятий рік, і це той рубіж, на якому вирішується не “хто голосніше говорить”, а хто системніше руйнує військову машину противника.
Україна зараз працює саме так: не ставкою на красиві символи, а на методичне розшивання вузлів — південний напрямок, тилові склади, логістика, паливо, виробничі й ремонтні спроможності.
Навіть обмежені територіальні здобутки на півдні мають ціну не в кілометрах, а в тому, що вони збивають темп і плани ворога, зривають підготовку до чергового “весняного наступу”, змушують Росію витрачати ресурс у режимі пожежної команди. У паралель до цього
Україна переносить війну в глибину російської інфраструктури — і це принципово: коли вражаються не окопи, а ланцюги постачання та виробництва, фронт рано чи пізно починає сипатися сам.
Саме тому Кремль одночасно запускає другий контур — інформаційно-політичний. Його мета проста: не перемогти на полі бою, а зупинити чужу волю допомагати Україні і нав’язати “паузу”, яка працюватиме на агресора.
Ключовий інструмент тут — страх, причому страх найбільш токсичний: “ядерний”. Вкиди про “раптове припинення вогню, щоб уникнути ядерної катастрофи” біля Запорізької АЕС треба читати холодно: це не мир і не деескалація, а тактична технологія управління ризиками окупації, подана як “гуманізм”.
Ознаки ІПсО тут стандартні й легко впізнавані:
- шоковий заголовок (“приголомшила світ”),
- апеляція до екзистенційної паніки (“ядерна катастрофа”),
- підміна реальності (окупант “оголошує” режим навколо захопленого об’єкта),
- розмиті посилання на “чиновників/експертів”,
- і головне — підштовхування до висновку “треба зупиняти бойові дії будь-якою ціною”.
Це класичний прийом: коли не можеш зупинити українські удари, спробуй зупинити західну підтримку через страх і моральний шантаж.
На цьому тлі дуже показовий західний дискурс. У США дедалі чіткіше артикулюється те, що ми повторюємо з 2022-го: війна оголила прірву між російськими імперськими претензіями і реальними можливостями. Путіна не можна “вмовити” — він інвестував у цю війну надто багато, щоб зупинитися. Працює лише примус: військова підтримка України, економічний тиск на Росію, перекриття лазівок санкцій і позбавлення Кремля ресурсу вести війну довго. Те саме звучить у логіці американських і європейських аналітичних центрів:
Україна може виграти, але для цього Захід має тиснути на агресора, а не на жертву — і не гратися в “перемир’я”, які консервують окупацію.
Європейський контур теж прозорий: частина політиків на кшталт Орбана намагається перетворити Україну на інструмент власної кампанії — енергетичний шантаж, блокування рішень ЄС, погрози кредитами і санкціями. Це не “національні інтереси”, це товар, який Кремль купує дешево: розкол, затягування рішень, сумнів у єдності. У воєнній логіці це означає одне: коли Росія не може переламати ситуацію на фронті, вона намагається переламати її в Брюсселі, Вашингтоні та медійному просторі.
Окремо варто зафіксувати ще одну річ, яку багато хто недооцінює: реальні “союзи автократій” у більшості випадків не такі міцні, як їх малюють. Теза про обмежені можливості росії підтримувати Іран — симптом ширшого процесу: ресурси рф з’їдає війна проти України, а зовнішня “підтримка партнерів” часто зводиться до декларацій і жестів. Кремль змушений балансувати між бажанням зберегти обличчя в “антизахідному клубі” та прагматикою уникнення нових ударів санкцій і втрат ресурсів.
Це ще один маркер: Росія воює не силою, а виснаженням — і саме тому її треба позбавляти часу, грошей і технологій.
І нарешті про інструменти, які дають нам перевагу в інформаційній війні. Технології на базі штучного інтелекту, які допомагають виявляти дезінформаційні мережі, наративи та координацію вкидів, не є “чарівною паличкою”, але вони різко скорочують час реакції. А час у цій війні — це теж зброя: хто перший ідентифікував вкид, той перший нейтралізував його в публічному просторі й не дав страху стати політикою.
Висновок простий і неприємний для Кремля. Україна тримає ініціативу тоді, коли б’є по спроможностях — складах, логістиці, заводах, командних пунктах, а не грає у “жести”. Росія відповідає не силою, а керованим страхом: ядерним, енергетичним, політичним. ІПсО тут не в тому, щоб довести “що все пропало”, а в тому, щоб змусити партнерів натиснути на Україну “заради миру”, який насправді є паузою для Росії.
Тому наша задача — тримати тверезу рамку: технічні паузи не є миром, окупація не є “стабільністю”, а страх не є політикою.
Єдина стратегія, яка працює, — позбавляти агресора ресурсу і часу, нарощувати нашу далекобійність та ППО, і не дозволяти Кремлю керувати Заходом через паніку
Віктор Ягун, Директор Агентства з реформування сектору безпеки, генерал-майор запасу СБУ