Історичний роман-містерія. Або ж фантасмагорія. Винничук – далеко не перший, хто вплітає фантастичні і потойбічні мотиви у реальне історичне тло. Створюючи химерне марево між дійсним і недійсним, вигаданим і справжнім. І проектує його на наше актуальне сьогодення.
Читаючи “Аптекаря”, мимоволі згадуєш і “Das Parfum” Патріка Зюскінда, і “Бавдоліно” Умберто Еко, і “Трилогію Гуситську” Анджея Сапковського, і всю українську готично-містичну прозу XIX-XX століття – від Миколи Гоголя до Валерія Шевчука. Втім, створений Винничуком світ по своєму оригінальний і талановитий.
Відвертість та натуралізм, які нерідко закидають “Аптекарю” – то і є головна чеснота книги. Бо ці яскраві картинки залишаться з вами надовго. Винничук майстерно описує медичні практики (правильніше було б мовити – дикі забобони) та лікарські рецепти XVII століття, магічні гримуари, катівське ремесло, полювання на відьом, тортури, страти злочинців, розбійницькі напади на подорожніх, групові зґвалтування повій, розпусні злягання з міщанками, вуличні звуки і запахи (звичайно ж, бридкі і похмурі) та інші цікавинки і нехитрі розваги старовинного Львова. Вибудовуючи чудові декорації для захопливої історії. Яку від нього очікуєш.
Проте ці декорації лишаються стояти порожніми. Так і зяють пусткою. Бо потужного сюжету до них не завезли. Головні персонажі – пласкі та ходульні. Крихта інтриги помирає десь на середині твору, придавлена важелезним каменем банальності. Дія то ледь цідиться по краплині, то раптом, ближче до фіналу, починає фонтанувати диким струменем, вивергаючи дешевий саспенс і штампи у стилі другорядних голлівудських бойовиків. В яких глобальний “бабах” і кінець світу вдається зупинити лише на останній секунді відліку. Тут лезо Меча Відплати зупиниться біля шиї головного героя також у останню мить. Про що ви, звичайно ж, здогадаєтесь ще за 30 сторінок до хепі-енду.
Подібні твори гарними професійними письменниками пишуться “на класі”. Майже “на автоматі”. Коли борозни не псує, але й глибоко не паше. Читати “Аптекаря” приємно, насолоджуючись вишуканою мовою і філософськими рефлексіями автора про війну, жінок і природу речей. Але чогось мені не вистачило у цьому рецепті. Бальзам виявився не такий вже й чудодійний.
Книгу читав: Віктор Сороченко
Анджей Сапоквський, “Сага про Рейневана”.
Валерій Шевчук, “Мор”.
Роман Іванчук, “Манускрипт з вулиці Руської”.
Умберто Еко, “Бавдоліно”
Ян ван Акен, “Досвіток”.