Нещодавно президент України Володимир Зеленський стривожив міжнародну аудиторію, натякнувши на перспективу відновлення ядерного статусу України.
Про це пише Мар’яна Буджерин (Mariana Budjeryn) в своїй статті для The Bulletin of the Atomic Scientists
Виступаючи на засіданні Європейської ради в Брюсселі 17 жовтня, Зеленський згадав про рішення України віддати ядерну зброю, успадковану від Радянського Союзу, в обмін на безпекові зобов’язання ядерних держав — США, Великої Британії та Росії, зафіксовані в Будапештському меморандумі 1994 року. (Китай і Франція пообіцяли аналогічні гарантії безпеки в окремих листах.) Зобов’язання Будапештського меморандуму провалилися і не змогли запобігти російській агресії проти України. Отже, як Україна дбає про свою безпеку? Зеленський окреслив два варіанти: “Або Україна матиме ядерну зброю, і тоді це буде для нас обороною, або Україна буде в НАТО. Країни НАТО сьогодні не перебувають у стані війни. Усі люди живі в країнах НАТО. І саме тому ми обираємо НАТО, а не ядерну зброю».
Того ж дня Зеленський повідомив, що передав аналогічне послання кандидату в президенти Дональду Трампу під час його візиту до США наприкінці вересня, і додав, що Трамп відповів, що ці міркування мають сенс.
Однак на прес-конференції з генеральним секретарем НАТО Марком Рютте пізніше того ж дня Зеленський відмовився від своїх коментарів, наголосивши, що Україна не має наміру створювати ядерну зброю. Міністерство закордонних справ України поспішило підтвердити прихильність країни Договору про нерозповсюдження (ДНЯЗ) як неядерної держави.
Риторику Зеленського можна трактувати або як реальну погрозу, або як відчайдушний блеф, спрямований на те, щоб переконати Захід надати Україні запрошення до НАТО – пункт номер один у нещодавно оприлюдненому «плані перемоги» Зеленського. Але, мабуть, це не так. Нещодавні заяви Зеленського можуть бути нагадуванням про сумлінний внесок України у нерозповсюдження ядерної зброї на початку 1990-х років, про її жахливе становище у сфері безпеки сьогодні та про необхідність пошуку рішення для довгострокової безпеки України та підтримання сталого миру в Європі.
«НАТО чи ядерна зброя» — знову
Пропозиція Зеленського не є новою для України. Невдовзі після того, як Росія окупувала та анексувала Крим у 2014 році та розпалила війну на Донбасі, деякі українські політики закликали до виходу з ДНЯЗ та відновлення ядерної програми України. Навесні 2021 року, коли російські війська скупчилися біля українських кордонів, тодішній посол України в Німеччині Андрій Мельник здобув популярність, заявивши, що якщо членство в НАТО не буде продовжено на Україну, у країни не буде іншого вибору, окрім як «озброїтися і, можливо, знову подумати про ядерний статус», додавши: «Як ще ми можемо гарантувати нашу оборону?».
19 лютого 2022 року, всього за п’ять днів до початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, Зеленський у зверненні до Мюнхенської конференції з безпеки озвучив аналогічну ноту: якщо Україна не отримає реальних гарантій безпеки, вона «матиме повне право вважати, що Будапештський меморандум не працює і всі пакетні рішення 1994 року під питанням, маючи на увазі ядерне роззброєння України та членство в ДНЯЗ.
Українська ядерна зброя? Скоріш за все, ні.
Тепер, коли Зеленський відродив пропозицію «НАТО або ядерна зброя», він, можливо, бере сторінку зі старого сценарію, який успішно використовувався іншими союзниками та партнерами США в минулому, використовуючи побоювання розповсюдження ядерної зброї в обмін на більш надійну гарантію безпеки: членство України в НАТО. Західна Німеччина під час холодної війни, Тайвань, Японія та Південна Корея успішно використовували це, щоб зміцнити прихильність США до їхньої безпеки. (Справді, тримати увагу Вашингтона прикутою до безпеки в регіоні можна було лише південноафриканською ядерною програмою, аж до її демонтажу в 1991 році – і, ймовірно, вона також може бути присутня в нинішніх ядерних розрахунках Ізраїлю).
Однак для того, щоб ця стратегія мала шанси на успіх, країна повинна володіти реальними можливостями для розробки ядерної зброї. Те, що Україна зможе розробити оперативний ядерний засіб під час цієї війни або навіть протягом наступного десятиліття, є, м’яко кажучи, дуже малоймовірним. Україні бракує повного ядерного паливного циклу та інших критично важливих елементів програми ядерної зброї, для створення якої потрібен час і значні економічні, політичні та міжнародні витрати.
Навіть якщо Україна зібрала необхідні ресурси для запуску програми ядерної зброї, Росія та Сполучені Штати не збираються стояти склавши руки, спостерігаючи за прогресом України на цьому шляху. Україна втратить підтримку Заходу, на яку вона значною мірою покладається у своїй безпеці та економічному виживанні, її просування до членства в ЄС, швидше за все, зупиниться, а Росія зробить усе можливе, щоб придушити програму озброєнь України в зародку.
Заява Зеленського «НАТО або ядерна зброя» як хитрість для негайного членства в НАТО не викликає довіри і навряд чи матиме успіх як стратегія.
Проблема в пошуках рішення. Якими б не були переваги цієї витівки Зеленського, міжнародна спільнота не може звинувачувати його в тому, що він констатує очевидне: члени НАТО під своєю ядерною парасолькою перебувають у мирі, поки Україна перебуває у стані війни. Росія і НАТО виявляють стриманість один щодо одного на основі спільного розуміння того, що пряма конфронтація між двома супротивниками, що володіють ядерною зброєю, несе в собі ризик ядерної ескалації і, можливо, ядерної війни. Росія не демонструє подібної стриманості щодо без’ядерної України, яка не є союзником НАТО. На додачу, Росія своїм брязканням ядерною зброєю зуміла частково вплинути на терміни та умови постачання західної зброї Україні, перешкоджаючи оборонним зусиллям України. Коротше кажучи, мир – це прерогатива тих, кому пощастило отримати вигоду від ядерного стримування. Нещасні мусять терпіти війну.
Але безпека, виявляється, не приватна власність, а міжнародне суспільне благо. Запекла війна в Україні та її наслідки для Європи та за її межами свідчать, що мир на континенті не може бути стійким без вирішення проблеми безпеки України.
Основну логіку скрутного становища України у сфері безпеки, окреслену Зеленським, не можна так легко відкинути, як і неіснуючі ядерні можливості України. Якщо його не вирішити, ядерний варіант продовжить існувати. У світі після холодної війни без’ядерна Україна опинилася у вакуумі безпеки: буферній зоні між розширеним НАТО та ревізіоністською Росією. Без’ядерний статус України як безпекової стратегії зазнав невдачі. Які інші варіанти України щодо тривалого безпекового рішення, яке дозволило б їй жити в мирі та процвітати в майбутньому? Одним із очевидних варіантів є приєднання до військового альянсу, який довів свою ефективність у стримуванні російської агресії за допомогою взаємних оборонних зобов’язань та гарантій безпеки США. Якщо цього не станеться, Україна буде залишена напризволяще і змушена буде користуватися всіма засобами, які вона зможе зібрати. У принципово асиметричних відносинах між Росією та Україною, ядерна зброя продовжуватиме розглядатися в Україні як чудовий урівнювач шансів.
З огляду на цю незаперечну логіку, не дивно, що українці продовжують знову і знову нагадувати про своє рішення відмовитися від радянської ядерної спадщини та довіряти міжнародним безпековим інституціям, таким як ООН та ДНЯЗ, які зрештою їх підвели. Також не дивно, що моральні чесноти, здобуті безпрецедентною ядерною відмовою України, є дуже малою втіхою для тих, хто втратив свої життя, кінцівки та засоби до існування на полях смерті в Україні. Не дивно, що більшість українців зараз із жалем ставляться до рішення про ядерне роззброєння – після пасивної реакції Сполучених Штатів та Великої Британії – і інших підписантів Будапештського меморандуму – на початкове порушення Росією його у 2014 році.
Як покласти край ядерним привидам України
У нинішньому політичному та безпековому середовищі можливості України з розробки ядерної зброї є обмеженими. Але якщо ця війна нас чогось і навчила, то це того, що вчора здавалося абсолютно неможливим. Наприклад, Україна, яка вижила під повномасштабним російським натиском протягом понад 72 годин, потопила флагманський крейсер Чорноморського флоту Росії, сягає далеко вглиб Росії, щоб завдати ударів по стратегічних бомбардувальних базах своїми безпілотниками, розробленими власними силами або на американських винищувачах F-16 — стане можливим завтра.
Однак майбутнє виходить далеко за межі завтрашнього дня.
Такі інституції, як ДНЯЗ, які в минулому допомагали запобігати неконтрольованому розповсюдженню ядерної зброї, сьогодні демонструють свою нездатність і можуть перестати бути ефективними за кілька десятиліть. Політика США щодо нерозповсюдження ядерної зброї може не бути пріоритетом для майбутньої адміністрації, яка має ізоляціоністські наміри. Тим часом ядерна зброя з нами вже майже вісім десятиліть, і, незважаючи на найкращі зусилля з контролю над озброєннями, вона не збирається зникати найближчим часом. Усі ядерні держави модернізують, а деякі швидко розширюють свої ядерні арсенали. Росія залишиться ядерною державою, а Україна – її сусідом. За відсутності серйозних перетворень у Росії такого масштабу, як розпад Радянського Союзу, безпекове середовище України неодмінно залишатиметься нестабільним, а потреба у стримуванні Росії, озброєної ядерною зброєю, гостро проявиться в осяжному майбутньому.
Привиди ядерного минулого України, її розірваного війною сьогодення та уявного ядерного майбутнього неодмінно переслідуватимуть руїни розбомблених українських міст, тривожачи душі тих, хто загинув у цій війні, і свідомість тих, хто вижив, на десятиліття вперед.
Лише стійке довгострокове рішення у сфері безпеки, на кшталт членства в НАТО для стримування ядерної Росії, покладе край ядерній примарі України. За відсутності такого рішення українці та їхні президенти продовжуватимуть викривати лицемірство тих країн, які обурені самою згадкою про ядерні амбіції України – реальні чи уявні – водночас базуючи свою безпеку на ядерному стримуванні або зручно ховаючись під ядерною парасолькою США, у чому Україні відмовлено.
Мар’яна Буджерин – старший науковий співробітник в Центрі Белфера Гарвардської школи Кеннеді