Росію можна стримати, якщо інші західні країни запропонують аналогічні гарантії.
Про це пише Голова Служби зовнішньої розвідки України Олександр Литвиненко у своїй колонці для The Economist.
Мета війни Росії проти України — знищити Сили оборони України — залишається незмінною. Незважаючи на величезну перевагу в ресурсах, Росія вже майже два роки не може виконати це завдання. Поряд із героїзмом українських військових та згуртуванням населення навколо держави, ключову роль у цьому відіграла підтримка Заходу. Саме ця підтримка посилює глобальний вимір війни та унеможливлює досягнення Росією своїх наполеонівських цілей.
Ідеться насамперед про анексію територій України, що на найвищому політичному рівні у Москві проголошені «історичними російськими землями», а також створення залежного від Москви політичного утворення для врядування на тих українських землях, які не вдасться безпосередньо анексувати.
Володимир Путін сподівається, що перемога над Україною допоможе йому відновити контроль над колишніми республіками, але вже на нових/старих, неприкритих комуністичною ідеологією, засадах російського імперіалізму. У кремлі чітко усвідомлюють: якщо впаде Україна, то повернути інші колишні совєтські республіки буде вирішуваним завданням; якщо ж Україна встоїть, то втрата контролю над Південним Кавказом і Центральною Азією – лише питання часу.
Напавши на Україну, росія вважає, що одночасно воює із Заходом. Путін сподівається на ефект доміно. Він переконаний, що Захід, і насамперед США, зазнавши в Україні другої за три роки після Афганістану нищівної поразки, швидко втрачатимуть вплив у світі. Це побачать держави-ревізіоністи, погляди яких прикуті до України, та усвідомлять, що їхній час настав.
Як наслідок, уже за кілька років встановиться новий багатополярний світопорядок, де всі важливі питання вирішуватимуть кілька великих держав, однією з яких буде Росія. Сі Цзіньпін, лідер Китаю, найсильнішого конкурента Заходу, уважно стежить за війною і робить власні висновки.
У Росії усвідомлюють, що омріяна перемога над Україною матиме глобальний ефект. Росія також розуміє, що не може досягти там своїх цілей, не зруйнувавши глобальний світовий порядок.
За останні два роки Москва створила неформальну коаліцію із залученням Північної Кореї та Ірану, а також з менш відверто активною участю низки держав Глобального півдня, які сподіваються отримати вигоду від зростання геополітичної напруженості. Залишаючись здебільшого неформальною, ця коаліція забезпечує політичну і матеріальну підтримку російської агресії, постачає артилерійські снаряди, дрони, а також іншу військову техніку і технології. Окрім військової сфери, вона приділяє багато енергії економічній, кібер- та інформаційній війні та іншим підривним діям. Мета — дестабілізація світового порядку.
На боці Росії та її поплічників – великий привілей. Вони жорсткою силою борються за створення нового світопорядку, тоді як багато хто на Заході прагне насамперед м’якою силою утримати старий, сформований після Холодної війни. А дуже давно відомо, що ті, хто покладається на силу у запровадженні нового, мають неабияку перевагу над прибічниками старого, які до того ж добровільно наклали на себе обмеження у способах досягнення цілей.
Водночас якщо Росії не вдасться перемогти Україну на полі бою, її глобальні цілі будуть суттєво підірвані. Саме зміцнення українських оборонних і безпекових спроможностей і забезпечення стійкості суспільства й держави – найпростіший і найдешевший для Заходу спосіб зупинити рф та інші ревізіоністські держави.
Сьогодні Україна спроможна давати відсіч російській агресії за належної західної підтримки у військовій і економічній сфері. Ця підтримка матиме ефективність, якщо буде продовженою (аж до припинення російської агресії) та всебічною (політична, економічна, військова, безпекова, включаючи розвідку, кібербезпеку та протидію дезінформації).
Останнім прикладом такого підходу є підписання 12 січня 2024 року Великою Британією Угоди про безпекову взаємодію з Україною. За винятком країн Балтії, які зараз є частиною ЄС і НАТО, ця угода стала третьою такою угодою між колишньою радянською республікою та іншою країною. Перші дві, між Туреччиною та Азербайджаном у 2021 році та між Францією та Вірменією у 2023 році, мали певний вплив на Південний Кавказ, але не змінили ситуацію докорінно.
Угода ж між Україною та Великою Британією може виявитися набагато важливішою. Вона є насправді першою, що торкається ядра колишньої російської імперії. Путін вважає Україну невід’ємною частиною «історичної» Росії. Це перша угода між Україною та великою державою, яка закріплює нові геополітичні реалії в юридичній угоді. Це знаменує найглибшу зміну підходу Заходу до російської концепції її «cфер впливу». Стримана реакція британських ЗМІ на угоду свідчить про те, наскільки нормальними та рутинними стали у суспільній свідомості англо-українські відносини у сфері оборони та безпеки.
Тепер, як це було протягом усієї історії, Британія може слугувати моделлю для інших. Угода, підписана 12 січня, може прокласти шлях для подібних угод з іншими західними країнами. Одинадцять із них перебувають на різних стадіях узгодження таких угод з Україною. Спільна декларація G7 про підтримку України, підписана на саміті НАТО у Вільнюсі в липні 2023 року, явно приносить результати.
Такі угоди про безпекову взаємодію поступово включають Україну в західний безпековий простір, не вимагаючи присутності західних військових контингентів на українській землі. Вони призвичаюють світ до участі України в Альянсі. Такі угоди створюють основу для вступу України в НАТО, питання якого було вирішене ще у далекому 2008 році у Бухаресті. А це, як зрозуміло, найкраща гарантія безпеки не лише для України, але й для всієї Східної Європи.
Підписанням безпекової угоди Британія зробила крок у стримуванні росіян. Коли інші підуть цим шляхом, об’єднані зусилля матимуть великий вплив на агресивну війну Росії та її майбутні амбіції. Для перемоги Україні потрібні такі спільні зусилля. Довга дорога складається з багатьох кроків.
Олександр Литвиненко, Голова СЗР України.