Навальний, мабуть, в глибині душі заздрить президенту України Зеленському. Який майстерно і легко, за короткий час, за допомогою симулякрів, сформованих художнім фільмом «Слуга народу», прийшов до влади.
Світ телевізійного симулякру сьогодні живіше і актуальніше за реальний світ. Зеленський на цьому успішно спаразитував. У Навального інший шлях.
Про те, як Зеленський забезпечив собі легітимність своєї влади говорити не буду, бо в основі його успіху лежав усе ж таки художній фільм «Слуга народу». Це факт!
Згадаймо себе в дитинстві. Для нас в дитинстві важливіше і реальніше дійсності був казковий Вінні-Пух, а не якесь справжнє ведмежа в зоопарку. Уявляю собі, що було б з дітьми, якби цей Вінні-Пух реально прийшов би до них, прямо з екрану… маленький такий, клишоногий. І по-справжньому пахне з’їденим медом з горщика… З якогось часу в світі це стало можливим.
До українців зійшов з телеекрану головний персонаж серіалу і симулякр «Слуга народу», який з простого вчителя перетворився в Президента України. Ось так прямо виліз з екрану до народу – і народ пішов за ним… Цей симулякр виліз з телевізора, з фільму, завдяки бажанням українців та результатам їх голосування.
У Навального шлях інший – це шлях документального кіно. Де практично немає симулякрів, але якщо вони і є, то їх значно менше, ніж в художніх фільмах. Герої фільмів Навального на вигадані. Та й сам Навальний не вигаданий герой, на відміну від головного персонажа «Слуга народу», з якого виліз везунчик Зеленський.
Минув час і Зеленський освоївся. Тепер українці йдуть за симулякром «слуга народу» Зеленського, розглядають його, вивчають. Минув час і вже немає колишньої радості від сприйняття реального Зеленського. Бо є прірва між симулякром «слуга народу» і реальним Зеленським. Те, як Зеленський вибудовує нові симулякри і туфту про себе за допомогою телебачення, обговорювати не будемо. Це інша проблема його президентства.
Українці бачать, що він вже не настільки радує їх. І народ України починає забувати про симулякр «слуга народу». Адже у фільмі він радував їх, а в реальності тепер не радує. Та й фільм «Слуга народу» вже якось не так радісно споглядається українцями вже давно.
Навальний нічого спільного з симулякром «слуга народу» не має, на відміну від Зеленського. У Навального, здавалося б, фільми документальні та персонажі не вигадані. Та чи справді феномен симулякрів відсутній повністю в фільмах Навального? Адже навіть будь-документальний фільм має частку постановочної, театральної драматичності. А також відношення автора фільму до подій. Усе ж таки, в документальних фільмах Навального, в яких, він, часом, «шпарить» прямо по телесуфлеру, є сутність і прив’язка до реальності. На відміну від симулякра «слуги народу», на яку, як на приманку спокусилися українці.
Цікаво, російський народ зміг би спокуситися на таку приманку, якби Навальний був би актором і зіграв би аналогічну роль «слуги народу» в художньому фільмі на російських просторах?
Мабуть, ні. На таку приманку російський народ не клюне, в силу іншої ментальності та відсутності демократії, яка в Росії хронічно неможлива. Мабуть, тому Навальний вибрав шлях документального кіно. При цьому не можна говорити, що за допомогою документальних фільмів Навального не формується імідж і симулякр Навального, який має або буде мати різницю між реальним Навальним і віртуальним. Така епоха постмодернізму і симулякрів, які часто відриваються від реальності і живуть своїм життям . І навіть не намагаються прислухатися до реальності. Але це проблема майбутнього Росії.
Постмодернізм з його симулякрами це не скасовує, але Навальний зараз сидить в реальній в’язниці. І це – ніякий не фільм. Чому так сталося?
Зараз з цього приводу є багато думок. Одні говорять про його помилку, завдяки якій він сам безглуздо приїхав з Німеччини до в’язниці. Інші, навпаки, вважають, що все відбувається в рамках певного проекту і Навальний себе ще проявить, причому дуже скооро.
У будь-якому випадку, Навальний виявився знову-таки, жертвою симулякрів, намальованих ЗМІ та інтернетом, які стали головною умовою його неадекватного сприйняття того, що відбувається в світі. Адже, часом дуже важко робити об’єктивні висновки лише на підставі рейтингу переглядів в інтернеті. Це може закрутити голову! (Версію про те, що у Навального через отруєння змінився мозок і об’єктивність розуміння того, що відбувається, ми відкидаємо).
Світ – це не інтернет! Реальність – це не інтернет! Реальність буде бити несподівано в потилиці тих, хто захоплений кількістю переглядів на Ютубі! Реальність і інтернет не тотожні!
Неадекватні уявлення своєї ролі і впливу на російські політичні процеси, викликані впливом інтернету – ось витоки помилки Навального.
З іншого боку, в епоху постмодернізму навішувати історичні аналогії на те, що буде відбуватися в майбутньому, наївно… Світом править ситуаційність і тому поширювати аналогії а-ля Ленін, а-ля Солженіцин, а-ля Єльцин на Олексія Навального безглуздо. Сподіватися на архетипний феномен «в’язня сумління» теж безглуздо! Мовляв, посидить у в’язниці і обросте політичної славою і світовою популярністю.
Версія про те, що Навальний підкорився інвесторам і пішов за їхнім сценарієм до в’язниці, а ми пізніше дізнаємося, що це політичний проект, має ймовірність. Будемо спостерігати за сценаріями США і Європи. Але так хочеться вірити, що Навальний – автор самого себе, а не продукт чиїхось проектів!
У будь-якому випадку, був розрахунок на якусь реакцію російського суспільства, яка не відбулася. Не та ситуація. Чи не все зійшлося.
Світ змінився і традиційні сценарії, які були в історії, тепер не спрацьовують. Світ грає в кості! І кожен робить свої ставки. Остання ставка Навального з в’язницею виявилася невдалою.
Але гра триває. І ставки будуть робитися. Епоха постмодернізму зі своїми іграми та симулякрами триває…
Психотерапевт, кандидат психологічних наук Раміль Гаріфуллін.