Cоціологічне дослідження, проведене на Донбасі, хоч і залишило після себе багато питань, проте, показало кілька цікавих тенденцій в різниці сприйняття світу між людьми, що опинилися по різні боки розмежування.
Про це пише Віталій Дяченко у виданні “Деловая столица”.
Дослідження, проведене українським офісом міжнародного дослідницького агентства IFAK Institut на замовлення Міністерства інформполітики, поставило собі за мету визначити “особливості свідомості та ідентичності” жителів окупованої і неокупованої частин Донецької області (результати див. тут).
Чи була ця мета досягнута і чи можна вважати отримані дані об’єктивними, ми, зрозуміло, з упевненістю сказати не можемо. В першу чергу тому, що ніякі об’єктивні опитування громадської думки в умовах окупації, коли не гарантовані навіть базові громадянські права, неможливі в принципі. По-друге, з аналітичного звіту соціологів все ще незрозуміло, як саме здійснювалися інтерв’ю з респондентами. Поки нам відомо, що на окупованій частині Донецької області було опитано 600 респондентів методом особистого інтерв’ю, проте неясно наскільки репрезентативною була ця вибірка і в яких саме обставин такі інтерв’ю проводилися, що погодьтеся може бути важливим фактором щирості тих, у кого беруть інтерв’ю.
З іншого боку, представлені нам результати в загальному і цілому нічим не дивують і із загальною картиною спостережуваного через ЗМІ не конфліктують. Так що, з певною часткою умовності прийняти отримані дані як близькі до достовірних ми, напевно, можемо, як і робити на їх основі деякі висновки. Тим більше, що ідентичне опитування паралельно проводилося і на неокупованій частині Донеччини, і не вперше раз – ще одне аналогічне дослідження було проведено у 2016-му. Так що ми маємо можливість порівнювати настрої людей по різні боки лінії фронту і в динаміці.
Що стосується безпосередніх результатів дослідження, то варто виділити кілька, на наш погляд, ключових тенденцій. Отже, жителі неокупованої частини Донбасу все більше асоціюють себе з Україною. Так, в 2016-му громадянами України себе відчували 32%, а в 2017-му вже 42%. У той же час серед них знаходяться і ті, що асоціюють себе в першу чергу з Донбасом, а не з Україною, але їх число поступово зменшується – 61% в 2016-му проти 45% в 2017-му. Як кажуть лікарі, позитивна динаміка в наявності, ось тільки чи можна такі темпи зростання самосвідомості жителів неокупованого Донбасу вважати задовільними – питання дискусійне.
Що стосується окупованих територій, то там хоч і скорочується число людей, які вважають себе громадянами ДНР – з 18% в 2016-м до 13% в 2017-м, це фіксується на рівні статистичної похибки (майже 4% для окупованих територій) і нівелюється зростанням територіальної ідентичності – з 60% в 2016-м до 72% в 2017-м. При цьому на окупованій території зменшується число людей, які вважають себе українцями. Якщо в 2016-му 9% говорили, що мають більше спільного з жителями інших регіонів України, ніж з росіянами, то в 2017 р таких нарахували всього 7%. Результат знову на рівні статистичної похибки, але головне тут критично низький результат, який разюче відрізняється від даних по неокупованої території, де, до речі, результат теж мінімально зменшився, але вже з 35% до 34%.
У той же час більше схожими на росіян і несхожими на українців в 2016-му себе вважали близько 42% жителів окупованих територій. За рік їх кількість зменшилася на 1%, що несуттєво. На неокупованих територіях тих, хто асоціює себе з росіянами в 2016-му було в два рази менше – 20%, і за рік простежується більш чітка тенденція до зменшення такого населення, їх стало 17%.
Таким чином ситуація виглядає досить закономірно. На неокупованих територіях населення стає все більш українським, що обумовлено не тільки проукраїнською агітацією, а й відносними успіхами української держави: розширення окупованих територій давно зупинено і розраховувати на переможну ходу “ДНР”, що б не розповідав Захарченко про штурм Лондона, явно не доводиться. Та й рівень життя на неокупованої території явно вище, про що свідчить те ж соцопитування.
У той же час в окупації спостерігається протилежна тенденція – число проукраїнських громадян скорочується, але тут головна причина в більшій ефективності пропаганди. “Свобода слова” і “плюралізм думок”, і “критика влади” – це не зовсім те, що можна побачити по місцевим або російським телеканалам. Тамтешнє місцеве телебачення – це своєрідна суміш сьогоднішнього російського телепродукту з програмами часів пізнього застою, так що жителі ДНР бачать на блакитних екранах за рідкісним винятком тільки позитив. Є, зрозуміло, у жителів окупації й інші джерела інформації, але вони звичайно не на першому місці за впливовістю. І з радянськими стандартами місцевого телебачення пов’язана, напевно, найцікавіша тенденція соцопитування.
На питання про те, які емоції в першу чергу відчувають жителі Донбасу, виявився явний контраст. Жителі неокупованої частини Донецької області масово відчувають невпевненість в майбутньому – таких 50%, в той час як в ДНР головне відчуття людей – надія (51%). При цьому переважно тривогу відчувають і ті й інші однаково – десь по 30%. Здавалося б, такий стан речей можна було б вважати провалом української пропаганди і агітації, мовляв, в ДНР люди мають підстави сподіватися на краще, а на неокупованій частині Донеччини бояться завтрашнього дня, але насправді це зовсім не обов’язково так.
По-перше, надія – це зовсім не щастя, скоріше навпаки, ознака відсутності щастя. У той час як невпевненість в завтрашньому дні може відчувати лише той, кому все ще є що втрачати. Надія ж, вибачте за банальність, вмирає останньою і коли найгірше, що могло статися, вже сталося (в даному випадку війна), все що залишається – це сподіватися.
По-друге, цікавою виглядає роль пропагандистського місцевого телебачення у формуванні оптимізму жителів “молодих республік”. Багато з тих, кому довелося побувати біля лінії розмежування, відзначають, що в порівнянні з напрочуд оптимістичними “ДНРівським”, українське телебачення залишає вкрай гнітюче враження. З української сторони вічна “зрада”, “зубожіння”, критика влади, склоки і корупція, а у ДНР еффективний, нехай і дещо роздутий вождь Захарченко, вникає в проблеми простих людей, “наводить порядок” і “відновлює мирне життя”.
Як і за часів пізнього застою в СРСР, жителі ОРДЛО прекрасно бачать усі невідповідність картинки в телевізорі реальному стану речей і навіть дозволяють собі сміятися над “вождями Новоросії” десь у себе на кухні, проте, якщо вірити соцопитуванням, така нехитра пропаганда цілком працює.
Причина тут не стільки в гіпнотичному механізмі постійного повторення казок про світле майбутнє, але і в тому, що жителі ОРДЛО з радістю приймають таке оптимістичний світогляд. Телевізійна пропаганда в даному випадку – щось на зразок індійського кіно. Вже давно помічено, що популярні у жителів “золотого мільярда” фільми жахів і трилери про маніяків якось не дуже знаходять відгук у серцях мешканців третього світу. А ось гротескно казкове індійське кіно з танцями, піснями і обов’язковим хеппі-ендом бідний люд дивиться, затамувавши подих. У тому числі і жителі постСРСР. Психіка людини, як відомо, відчуває емоційний голод, причому їй потрібен весь спектр емоцій – від позитивних до негативних. Чим більше навколишня дійсність задовольняє запит в хороших емоціях, тим інтенсивніше людина шукає емоцій з протилежним знаком в мистецтві, і навпаки.
Сучасне ж інформаційне телебачення теж свого роду мистецтво, дуже часто орієнтоване на смаки споживача. І на неокупованій частині України, де все у людей більш-менш нормально і часто нудно, телечорнуха знаходить свого вдячного споживача. У ДНР ж, де новинні сюжети формуються, зрозуміло, не смаками глядача, а “генеральною лінією”, пропагандистський позитив падає в благодатний грунт людей, що опинилися на невизначений термін в сірій зоні без особливих економічних перспектив, та ще й з постійним страхом в будь-який момент загинути (цей страх також цілеспрямовано культивується пропагандою, постійно лякає “настанням карателів”) або виявитися “на підвалі” (що культивується самим життям).
В таких умовах новини про “успіхи молодої республіки і грандіозні плани на майбутнє” можуть стати своєрідною віддушиною, тим більше що змучена напругою останніх років психіка наполегливо вимагає позитиву.
Віталій Дяченко