Драма напівпорожньої склянки. Огляд фільму “Крути 1918”

В український кінопрокат вийшов давно очікуваний фільм режисера Олексія Шапарєва “Крути 1918”. Суспільна увага до прем’єри була гарантована. Як і складність завдання, яке стояло перед авторами стрічки. Що маємо в результаті: тріумф чи провал?

Січень 1918 року. До Києва стрімко наближаються червоні загони Михайла Муравйова. Місто переповнене більшовицькими агентами. На захист України стають усі патріоти та боєздатні військові УНР. Серед них – брати Андрій та Олекса Савицькі. Обидва закохані у прекрасну дівчину Софію. Залізничну станцію Крути, через яку в напрямку столиці мають пройти більшовики, захищатимуть 400 юнаків: студенти та юнкери. Їм не змогли прислати підкріплення, адже саме в цей час починається більшовицьке повстання на київському заводі “Арсенал”…

Чи стали “Крути 1918” такою гучною подією, якою стали “Кіборги”? На жаль, ні. По багатьом причинам. Чи варто подивитися фільм? Очевидно, так.

Його знято на основі реальних подій, які давно перетворилася на національну легенду. Історія про те, як українські патріоти, січові стрільці, юнкери і студенти піднялися на нерівну битву з ворогом, відома майже кожному. Вона справила великий вплив на розвиток національної самосвідомості та становлення української держави. Стала прикладом жертовності та сміливості для усіх прийдешніх поколінь героїв, що боролися і нині борються за незалежність України.

Тому кожен патріотичний українець давно намалював у голові свій, ідеальний фільм “Крути”. Де боротьба добра зі злом виглядала епічніше, ніж у “Володарі кілець”, битви з ворогом ефектніше, ніж в “300 спартанцях”, а героїчність характерів перевершувала “Хоробре серце”.

Коли ідеальний образ зіткнувся з об’єктивною реальністю, обумовленою сьогоднішніми можливостями української кіноіндустрії, розчарування було неминучим. Тому закономірно, що фільм досить прохолодно прийнятий і критиками, і простими глядачами.

Стрічка втілює у собі усі достоїнства і недоліки вітчизняного кінематографу. У ній ви знайдете майже все, за що хвалять, і за що лають сучасні українські фільми.

Цим “Крути 1918” нагадують відомий вислів про склянку, наповнену лише наполовину. Оцінка якої залежить від вашого особистого світосприйняття. Хтось побачить там “зраду” (бо напівпорожня), а хтось – “перемогу” (бо напівповна). А хтось буде болісно вибирати між ними – от де справжня драма.

Непогана гра харизматичних акторів у фільмі поєднується з недолугими репліками, які вони змушені промовляти на камеру. З показною “театральщиною” (хронічна хвороба української акторської школи). Гарно поставлені сцени – з відсутністю притомного сценарію як такого.

Круті операторські плани перебиваються кострубатою графікою і дешевим хромакеєм (як-от анімація потяга – привіт комп’ютерним іграм початку “нульових”).

Ефектні перестрілки на револьверах а-ля вестерн тішать око. Але розчаровують батальні сцени з масовкою, схожою на фестиваль аматорів-реконструкторів. Нагадаю, що на Київ наступала більшовицька армія з 4 тисяч штиків. А не ледве сотня людей у двох “теплушках”, яку нам показали.

Не обійшлося без дубових пропагандистських штампів. Наприклад, сучасний боєць у камуфляжі, зі щоденником сторічної давнини в руках. Зображає його той самий актор, що грає головного героя із 1918-го. Справді? От так “прямо в лоба”?

Спадкоємність різних поколінь захисників Вітчизни можна було зобразити більш вишукано. Не такими банальними алюзіями. Глядач не дурень, і без них проведе паралелі з сьогоденням. Згадає про героїв наших днів – про тих, хто і нині боронить Україну.

Та загалом автори фільму намагалися уникати нав’язливих наративів і менторського тону. За це їм наша подяка.

Хоча драматургія тут дуже умовна. Трансформація героїв змальована схематично, “на відчепись”. Ось вам пацифіст-“мизамирець”, з класичним “Нехай син Порошенка Грушевського воює, а я десь осторонь посиджу”. А наступного ранку він вже доброволець Студентського Куреня. Ось вам любовний трикутник, ледве-ледве позначений. Ось герої із заданими рольовими моделями (лікар, юрист, співак). Але без детально прописаних характерів – тому ви не здатні відрізнити одного від іншого. І в принципі, вам байдуже, хто і як з них загине.

Історія також розкрита рівно “наполовину”. Бачимо подвиг героїв, силу їхнього духу. Та не показані обставини, які привели до трагедії під Крутами. А Україну – до катастрофи 1918/20-го років. Невігластво, брехня, політичні інтриги, хворобливі амбіції, взаємопоборювання, нездатність “верхів” бачити далі власного носа та мрії “низів” про соціалістичну “халяву”. Популістські мантри про “мир за будь-яку ціну”, умовний “дешевий газ” чи “долар по 8” у тодішньому варіанті мало відрізняються від сьогоднішнього. Хіба це не варте уваги? І не повчальне для нас?

Більшість епізодів немов обрізані на півслові. І ніяк не бажають зліпитися у щось цілісне. От студент складає іспит в університеті. А тут Грушевський з Петлюрою виступають на мітингу біля Софії. А там студенти-добровольці проходять вишкіл. І вони ж у поїзді – вже їдуть на війну. Швидкоплинний бій. Ніч. Полон. Катування. Розстріл. Дівчина зустрічає свого хлопця на вокзалі…

Не розумієте, що, де і навіщо? Хто на кому стояв? То ваші проблеми. Сполучні ланки та логічні переходи додумаєте самостійно. Бо сценарист з режисером до цього не опустилися. І добре, якщо перед візитом у кінотеатр ви здогадаєтесь зазирнути у Вікіпедію, аби орієнтуватись у перебігу основних подій бою під Крутами. Тоді ви побачите, що історична хронологія більш-менш в нормі, з мінімумом авторських відсебеньок. Це додасть трохи позитивного враження від фільму.

Головна драматична лінія розбавлена шпигунським трилером про боротьбу розвідок, таємних агентів і секретні документи. Тема хороша, але вартує окремого кіна. А як “причеп” до основного сюжету породжує лише додатковий сумбур у голові – коли якісь незрозумілі дядьки раптово вискакують і починають стріляти один в одного.

Психоходелічні сцени з більшовицьким ватажком Муравйовим також існують окремо від усього іншого. Живуть своїм паралельним життям.

Інше питання: чи варто було зображати Муравйова у такому гротескному стилі, який контрастує із загальним настроєм картини? Бо саме його наркотичні “приходи” опиняються у центрі уваги глядача. І найкраще запам’ятовуються. Роль психопата-морфініста (“Всегда бледный, с неестественно горящими глазами на истасканном, но все еще красивом лице”, – як описував його сучасник), була яскраво втілена Віталієм Салієм. Негативна харизма антигероя зашкалює. Це – найбільш вдала акторська робота у фільмі.

Те, що часом відбувається на екрані, мимоволі змушує прикривати очі долонею, переживаючи когнітивний дисонанс. Бо не хочеться аж надто лаяти стрічку – з поваги до пам’яті загиблих патріотів. А з іншого боку, увесь час не відпускає відчуття, що фільм-пам’ятник, фільм-присвята героям Крут повинен бути зроблений набагато краще. Переслідує разом з питанням: “Куди ж пішли 52 мільйони гривень?”. Та наразі маємо те, що маємо. І кращого у нас ще довго не буде.

Втім, це не найгірший історичний фільм в Україні, знятий за бюджетні кошти. Відчуття даремно витраченого часу він не викликає. І не тільки через почуття патріотизму, яке змушує додивитися його до кінця. Тут присутні емоційні моменти, які справді торкають душу. Трохи видовищних сцен таки є. Крапелька гумору (візит Олекси і Софії до кондитерської пана Біленького). Гарні костюми. Вишукані старовинні інтер’єри.

Саундтрек італійського композитора додає атмосфери. І ще чудова пісня у виконанні Христині Соловій. Яка ідеально накладається на фінальні титри з реальними фото учасників тих давніх подій. Саме вона, власне, і рятує стрічку, змушуючи глядача зронити скупу сльозу та залишити кінотеатр у правильному настрої.

Нехай наші кінематографісти поки не вміють у пафос, не вміють в епік, не вміють в масштабний екшен. Та зрештою, вони зробили потрібне кіно. Про те, якою ціною здобувається свобода. І про нашу довгу боротьбу, яка триває і досі. Після перегляду цього фільму ви не залишитесь “порожніми”. І не забудете його через дві години. Мабуть, це і є найбільший успіх авторів “Крут”.

Віктор Сороченко, спеціально для “Кіножанру”

«Крути 1918»

Цікаві факти про фільм

Відео. Трейлери