Марк Галеотті: Російська розвідка веде політичну війну

Цього не уникнути, і це зрозуміло, що ми, розглядаючи російські спецслужби, покладаємося на дзеркальне відображення. Проблема в тому, що яким логічним це порівняння не виглядало б на папері, в сенсі своїх місій, взаємодій і ментальності вони перебувають на тропі війни.

Російську Службу зовнішньої розвідки (СВР) можна в загальному сенсі порівняти з такими відомствами, як Центральне розвідувальне управління (ЦРУ) США, британська Секретна розвідувальна служба (SIS), більш відома як МІ6, і французька DGSE. Її Головне розвідувальне управління (ГРУ) є зовнішньою військовою розвідувальною службою, знову-таки як у і багатьох країн – членів НАТО. Федеральна служба безпеки (ФСБ) – це внутрішня служба безпеки і контррозвідки, хоча набагато більш кровожерлива, ніж американське Федеральне бюро розслідувань (ФБР), німецька BfV, або італійська AISI, якщо взагалі ця аналогія доречна.

Проте набагато кращий спосіб розглядати ці відомства – порівняти їх з Британською службою спеціальних операцій або американським Бюро стратегічної служби часів Другої світової війни. Бо вони займаються набагато більшим, ніж збирання інформації, необхідної для розроблення політики, при цьому виявляють схильність до агресивної ризикованої поведінки, до якої активно заохочує Кремль.

Російська система розвідки

Російські спецслужби діють в досить відмінному від Західного політичному контексті, і це робить їх радикально іншими за характером. Президент Владімір Путін – колишній офіцер радянського КДБ, а потім директор ФСБ – однозначно вважає так званих Чекістів (за назвою «ЧК» – першої політичної поліції більшовиків) одними зі своїх найвідданіших союзників і найбільш корисних інструментів. У 2015 році, в День співробітника служби безпеки, він назвав їх «сильними і хоробрими людьми, справжніми професіоналами, які надійно захищають суверенітет і державну цілісність Росії, а також життя наших громадян».

В результаті, вони водночас розпещені, конкурентоспроможні і корумповані. Вони розпещені тому, що за правління Путіна їхні бюджети і влада постійно зростають. Більше того, виріс сам їхній статус в рамках політичного процесу. Із 2014 року, якщо не раніше, з’явилися сигнали про те, що посли, і навіть сам міністр закордонних справ, мають набагато менші повноваження заблокувати операції (або навіть бути попередньо поінформованими про них), ніж раніше.

Проте все має свою ціну. Їхні привілеї залежать від того, чи їхній хазяїн і патрон – Путін – вважає їх корисними для себе. ГРУ, наприклад, роками було у немилості через свої нібито провали під час Російсько-грузинської війни 2008 року. Відомства мають дублювання обов’язків (навіть ФСБ дедалі активніше береться за закордонні операції) і люто й безжалісно намагаються затьмарити інших. Це хижацька, канібальська система, яку на собі відчула колишня Служба електронної розвідки ФАПСІ, коли її зжерли, в основному ГРУ і ФСБ.

Внаслідок цього вони нечасто добре співпрацюють, але, з іншого боку, користуються будь-якою нагодою для того, щоб продемонструвати агресивність і винахідливість. Вони також, про що ми розповімо пізніше, змагаються за те, щоб доповісти Кремлю те, що він хоче почути, що, мабуть, найнебезпечніший результат усього цього.

Водночас відносна безкарність спецслужб і їхні широкі повноваження додають до притаманної їм проблеми корумпованості. Це навіть стосується оперативних питань, від розкрадання коштів, призначених донбаським ватажкам бойовиків, до використання можливостей підслуховування для того, щоб допомогти «дружній» компанії з контрактом.

Готові до війни…

Щоб там не відчували окремі офіцери, на інституційному рівні спецслужби поділяють віру Путіна в те, що Захід справді загрожує Росії. І це екзистенціальне питання не стільки в географічному сенсі (навіть попри те, що деякі «яструби» поділяють думку секретаря Ради Безпеки Ніколая Патрушева, що «США дуже хотіли б, щоб Росії не було загалом – як країни»), а у політичному і культурному.

Попри докази, руку ЦРУ бачать в повстаннях проти проросійських авторитарних режимів, таких як протести на Майдані в Україні 2013 – 2014 років. Рішення міжнародних трибуналів вважаються сфальсифікованими. Очевидне прагнення частини російського населення до справжньої демократії і верховенства права розглядається як доказ намірів «м’якою силою» дестабілізувати існуючий режим; один колишній російський офіцер спецслужб охарактеризував його мені як «зміну режиму по тихому».

В такому контексті спецслужби вважають себе вже в стані війни і діють відповідно. Застосовуються три основні положення. Перше те, що будь-який негатив для Заходу корисний Росії. Друге, це те, що їхня роль є конкретною: вони не просто збирають інформацію, вони захищають політику і зазвичай вдаються до активних заходів. І нарешті, схоже, що вони вірять, що краще не упустити можливість, ніж уникнути помилки. Західні, налаштовані на мирний час відомства, слушно намагаються уникати ризику, добре свідомі потенційних небезпек як політичних, так і інших, внаслідок непродуманих дій. Їхні російські колеги набагато більш авантюристичні; для офіцерської кар’єри набагато гірше вважатись таким, що не бажає використовувати шанс, ніж спровокувати міжнародний скандал.

Все це разом допомагає пояснити безпрецедентні темпи і відкритість активних дій Росії. В межах своєї самопроголошеної сфери впливу (колишні радянські республіки, за винятком країн Балтії) вони особливо агресивні, чи то організація терористичних атак в Україні, чи активне втручання в політичні процеси в Молдові. Навіть на Заході вони стають дедалі більш видимими. Наприклад, минулого року вони втручались в президентські вибори в США, закидали Європу дезінформацією, покликаною посіяти розбрат між європейцями, і, за усіма наявними даними, організували невдалий державний переворот в Чорногорії.

…але війни політичної

Якщо російські спецслужби вважають себе в стані війни, що в цьому контексті означає «війна»? Хоча треба бути готовими до непередбачуваних небезпек і зміни намірів, немає реальних свідчень про те, що Путін має територіальні претензії за межами тих країн, які він вже визначив як російську сферу впливу. По суті, це країни колишнього СРСР, за винятком держав Балтії.

Він скоріше вважає, що НАТО і Захід загрожують йому з трьох напрямів. По-перше, вони перешкоджають Росії ігнорувати або підривати суверенітет країн, включених до його сфери впливу. Україна, Грузія і Білорусь – це головні яблука розбрату на даний момент. По-друге, в своїй відданості демократії, прозорості і верховенству права вони кидають нормативний виклик російській моделі. І нарешті, на його думку, вони прагнуть підірвати владу його режиму в самій Росії.

Тому його метою є стримування Заходу, або принаймні розділити його, відволікти увагу і ввести в розгублення до такого ступеня, щоб він не міг, або не бажав ставати на його шляху. Це головна мета активних заходів, які вживаються проти країн – членів НАТО російськими спецслужбами.

Часто це називають «гібридною війною», але важливо розуміти, що в російській стратегічній думці наявні два паралельні підходи. Є військова модель, яку часто неправильно характеризують як «доктрину Герасімова», нинішнього начальника Генерального штабу, який, на початку 2013 року, написав статтю для фахового військового видання «Воєнно-промишлєнний кур’єр», в якій описав нинішнє російське мислення. (Проте це не доктрина, а спостереження про мінливий характер війни, яке було зроблене ще до Герасімова). В цій моделі некінетичні засоби вважаються вирішальними для підготовки поля бою перед розгортанням військ, як було в Криму і на Донбасі.

Проте в російському істеблішменті є також думка про те, що деякі некінетичні інструменти – такі як підривна діяльність, корупція, дезінформація, введення в оману – можуть забезпечити досягнення бажаних результатів без єдиного пострілу. Ця модель «політичної війни» зараз перебуває у фаворі, бо вона відображає ступінь, до якого НАТО і Захід загалом сильніші по кожному об’єктивному показнику, але як сузір’я демократичних країн вразливі щодо методів, які може застосувати безжалісний авторитарний режим.

Російські спецслужби – передовий загін в некінетичній політичній війні Москви проти Заходу. Тому немає нічого дивного, що Путін продовжує їх так підтримувати. Однак при усьому тому, вони можуть виявитись його Ахіллесовою п’ятою. Їхні агресивні дії проти Заходу не лишаються непоміченими і вже призвели до зворотної політичної реакції в Європі і Північній Америці. Проте вони також можуть створити різноманітні серйозніші ризики і для самої Москви. Конкуренція, яку він сам виплекав, в комбінації з його власним несприйняттям ніякого сумніву в його ідеях і упередженнях, вже означає, що вони змагатимуться за те, щоб розповісти йому те, що він хоче почути. В результаті цього Путін вже припустився серйозних і вартісних помилок, таких як його інтервенція на Донбасі, яка, як його запевняли, призведе до швидкої капітуляції Києва. Вірогідність подальших ще більш серйозних прорахунків дуже реальна. Розвідувальні відомства повинні мати можливість і готовність доносити до влади відому їм «максимальну правду»; якщо цього вже не відбувається, вироблення політики набуває хаотичного характеру і ми всі маємо велику проблему.

Д-р Марк Галеотті – старший науковий співробітник Інституту міжнародних відносин в Празі, координатор Центру європейської безпеки при цьому інституті і автор нещодавно оприлюдненої доповіді «Гібридна війна, або «Гібрідная война»: правильне розуміння російського нелінійного військового виклику» (Маяк, 2016).

Джерело: НАТО Ревю

Input your search keywords and press Enter.