Лекции » Общество »

Оксана Забужко: «Перед нами стоїть проблема називання речей своїми іменами»

Як відбувається захоплення країни в епоху «хакання мізків»? Хто може відрізнити справжні події від написаного кимось сценарію? Чому не можна забувати минуле? Про це розповіла письменниця, філософ і літературознавець Оксана Забужко учасникам програми Presidents’ MBA kmbs.

Цивілізаційна криза

Нам ще донедавна здавалось, що проблеми, з якими стикнулась Україна, – це лише її проблеми, що «ракові хвороби» стосуються лише окремих організацій, управління, нашої ментальності. Але сьогодні ми бачимо, що такі ж проблеми – у всієї цивілізації.

Результат американських виборів дозволяє вже впевнено говорити про загальноцивілізаційну кризу. А Захід виявляється так само погано інтелектуально підготовленим до цієї ситуації, як Україна три роки тому. Йдеться про загальний горизонт знання, який уможливлює і дисфункційну державу, і неефективну політику, і неефективне управління, і тотально викривлені ЗМІ, які вже 15 років не відтворюють реальної картини того, чим живе українське суспільство.

Вже станом на 2004 рік Україна перестала контролювати своє інформаційне поле. Ми програли Росії інформаційну війну ще заки зрозуміли, що вона проти нас ведеться і що ми є об’єктом інформаційної окупації. Щойно з початком «справжньої»,«гарячої» війни стало очевидним, що ми навіть не знаємо, хто володіє українським інформаційним простором.

Українська публіка впродовж 15 років була «підсаджена» на відходи російського інформаційного поля. Україна не мала зеленого поняття про те, що про неї кажуть на Заході. Та й про себе знала тільки те, що їй розказували з Москви. А там використовували технологію електорального поділу України: півкраїни – нібито прозахідні, півкраїни – проросійські. Десять років ця мантра активно вбивалась у свідомість західному обивателю через провідні західні ЗМІ. Десять років світу розповідали, що Україна розколота: Захід – проти Сходу, Галичина – проти Донбасу. А сама Україна як держава у цей час мовчала – і, окрім як про «битву донецьких з дніпропетровськими», нічого про себе світові не говорила.

Це обезмовлення країни було також проявом нашої історичної хвороби еліт. У 1930-ті роки автохтонні еліти в Україні були повністю винищені, і з тих пір нам так і не вдалось виростити верстви, які б могли брати на себе відповідальність за країну і представляти її.

Схема війни в добу сучасних інформаційних технологій проста: спочатку захоплюється інформаційний простір, йде бомбардування мізків, а після цього вже можна завойовувати країну «малою кров’ю». На цьому й базується головна стратегія так званої «гібридної війни». У ній, власне, немає нічого нового, якщо дивитись на неї не в контексті воєн XІX–XX століть, а в контексті операцій спецслужб в умовах глобалізації. Дійсно, зараз можна захоплювати країну за допомогою диверсійних груп із 300–500 осіб, якщо перед цим здійснити інтелектуальне «захоплення» місцевого населення.

Новий тоталітаризм ще не названий, не розпізнаний, не кваліфікований, але він уже тут

Юрій Безменов, радянський дипломат, який утік на Захід, у 1984 році розповів на американському ТБ про чотири стадії захоплення будь-якої країни зсередини згідно з планами ще КГБ СРСР. Перша – деморалізація – займає принаймні 15–20 років, бо треба виростити – через освіту та ЗМІ – хоча б одне покоління, яке не буде сприймати СРСР (і, відповідно, Росію) як загрозу. Далі (5–7 років) – дестабілізація, коли потрібно «бити» вже по таких сферах, як економіка, фінанси, оборона. Потім третя стадія – так звана «криза». Хаос, сутички, кров – і нарешті вводяться миротворчі війська і починається «нормалізація», яка може тривати до нескінченності. Ця теорія добре лягає на 25-річну історію сучасної України. До 2008 року – освіта і ЗМІ, з 2009 року – економічна криза, газовий договір, далі – розвал армії і силових структур, а після розстрілу Майдану з подачі Кремля з’явився термін «українська криза».

Також це демонструє, що техніки та технології насправді не мінялись із часів холодної війни. І те, що ми бачимо сьогодні, є продовженням тих самих методів диверсійної роботи, що використовувало КДБ.

Ми вступили в епоху воєн, де масово «хакають мозок». Тут теж немає нічого принципово нового, просто у Сталіна не було телебачення, а в Гітлера – інтернету. Час проходження інформації суттєво скоротився, і це уможливлює маніпуляції у масовому масштабі – такому, про який тільки здогадувались Оруел і Гакслі.

Новий тоталітаризм ще не названий, не розпізнаний, не кваліфікований, але він уже тут. Ми вже живемо в епоху неототалітаризму. І перед нами стоїть проблема називання речей своїми іменами.
Вся ця війна – не просто російсько-українська. Україна просто опинилась на передньому краї. Ця війна – цивілізаційна. І на кону в ній – питання, відповідь на яке вирішальна для всього людства: чи можна отримати ідеально маніпульоване суспільство?

Війна та література

У серпні 2008 року я вже точно розуміла: Україну поставили на ті рейки, що ведуть до станції Війна, і поїзд вже розігнаний. А з 2012-го я відклала свої творчі проекти, свої вежі зі слонової кістки – вони всі обезглузділи перед лицем загрози, яка насувалась. Немає сенсу писати романи, коли валять твою країну.Тому моя остання книжка «І знову я влізаю в танк…» присвячена акцентам сучасності.
Становище письменника у такій ситуації в країні, з одного боку, є вразливим, а з іншого – найкраще оснащеним. Йому найкраще видно логіку маніпуляцій, бо ця війна є дуже літературною. Усі масштабні маніпуляції здійснюються за певними сценаріями. А їхніми авторами є політтехнологи. Це люди, які придумують, під яким соусом подати виборцям кандидата, який образ створити, іншими словами – продають сценарії для постановочних реаліті-шоу, покликаних підмінити собою живий політичний процес.

Нам усім треба забути, чому нас вчили, бо готували нас до іншого світу

Письменник бачить світ текстами, історіями, які можна розповісти. Тому він може відрізнити сюжет природний, органічний, який твориться самим життям, від того, що зроблений, створений, придуманий кимось, і люди в ньому не є самокеровані, а грають виписану для них роль.

Ще ніколи політика не трималась на засадах комерційного маркетингу так, як зараз. Уже ніхто з лідерів країн не видає довготермінових програм розвитку. Ніхто нічого не будує на дальню стратегічну мету, головне – справити враження й зірвати джек-пот тепер і тут, а там хоч потоп. Апеляція йде не до поглядів чи переконань аудиторії, а до емоцій, інстинктів, певних комплексів, почуттів, які є досить масовими і на які можна натиснути.

Нормальний письменник не претендує на вихід у реальність, а творить свої світи на папері, замикаючи їх у слові. Він публікує романи, а не складає сценарії, за якими персонажі мають бути живими та розігрувати призначені ролі, у тому числі – вмирати під кулями. Політичні «сценаристи», що намагаються організувати життя за законами літератури, є генераторами індукованого масового божевілля.
На Майдані у 2013–2014 роках відбувся конфлікт двох сценаріїв – «прописаного» із природним. Вихід із кремлівського сценарію «української кризи» відбувся завдяки закону великих чисел. Людей було надто багато, щоб їхню реакцію можна було прорахувати. На рівні 50 тисяч запланований сценарій ще міг би спрацювати, на рівні 2 мільйонів – ні.

Інша, дуже важлива частина нашої професії – називання, пошук імен для того, у чого ще немає імені, пошук точного слова. Коли письменник бачить, що слова викривляють реальність, що вони фальшиві, – то він розуміє, що тут хтось навмисне доклав рук. І відчуває, що це вже прямо на його територію зазіхають, руйнують його територію – територію мови. Замість прояснювати реальність, мову роблять засобом її затемнення.

Чому люди, які пишуть сценарії цієї війни, – погані письменники? Вони не проходять тест на емпатію, не здатні ототожнити себе з іншим. Якщо у вас є емпатія – то є імунітет до маніпуляцій, якщо нема – отримуємо робота-зомбі. А доброї літератури взагалі не може бути, якщо ти не вмієш влізти в шкуру іншого й зрозуміти його мотиви, його логіку.

Росія, Захід і популізм

Місія Росії – позичати в Заходу певні патерни і втілювати їх у себе на засадах карго-культу. Поїхав Петро I до Амстердама, побачив, яке чудове місто на воді, а потім повернувся на своє болото й сказав: «Я тут так само зроблю», – і згноїв тисячі людей на будівництві нової столиці. Або: прочитали Карла Маркса – і зробили з «Капіталу» глобальний ГУЛАГ. Нинішня сурковська «керована демократія» теж, за первісним концептом, запозичена із Заходу – зі США.

Доброї літератури взагалі не може бути, якщо ти не вмієш влізти в шкуру іншого

Рональд Рейган не з чуток був знайомий із тим, що таке театралізація суспільного життя. Ще на початку 1980-х років він запустив технологію, яка дозволяє справлятись із потенційно вибухонебезпечними суспільними рухами. Скажімо, куди подівся «гарлемський Ренесанс» 1960-70-х? Він зараз існує хіба що у вигляді чорношкірих айтішників у фільмах. Всю енергію цього руху було переведено у сферу розваг (entertainment), пропаганди маскультівських установок на фан, комфорт і гроші. Іншими словами, відбулась таблоїдизація афроамериканського життя – з нього було вихолощено ціннісну наповненість. За цим зразком і в Росії відбулась тотальна «путінізація ЗМІ» – переведення всього суспільного життя на рівень розважального подразнення. Це є основною технологією сучасного популізму, який виїдає демократію зсередини.

Абсолютне зло

Історія холодної війни – це у тому числі історія колаборації західних еліт із радянським режимом. Ця історія ніколи не «провітрювалась», не ставала предметом суспільної рефлексії. Лише на початку 2000-х років з’явились перші книжки на цю тему, і, коли Норман Девіс у своїй фундаментальній історії Другої світової війни вперше довів, що всі три її воюючі сторони (СРСР, Німеччина із союзниками та Альянти) винні у злочинах проти людства, його книжку назвали «контроверсійною».

На Заході все ще не розуміють, що викривлена картина «світу після Другої світової війни» – головне джерело для моральної легітимізації нового, вже російського фашизму. Для останніх трьох поколінь там Гітлер був утіленням світового зла. І, відповідно, країна, яка перемогла Гітлера, просто не могла бути абсолютним злом, навіть якщо у ній був ГУЛАГ. Путінський режим всього лиш капіталізує невивчені Заходом уроки історії.

Концепція часу

Зараз уже почалось глобальне перезавантаження. Кінець історичного циклу. Я сміюсь, коли мене питають, як виглядатиме Україна у 2030 році, і кажу, що навіть не знаю, як тоді виглядатиме мапа Європи. На таких тектонічних «поворотах історії» людям потрібні максимальна відкритість, лабільність і готовність приймати нову інформацію, а не починати суперечки з аргументацією «а нас у школі вчили по-іншому».

Нам усім треба забути, чому нас вчили, бо готували нас до іншого світу. Нам казали, що є прогрес і що тоталітарне минуле ніколи не повториться. А зараз виявляється, що розвиток людства робить якісь кола і звивини й зовсім не є лінійним, і що розвиток зовсім не дорівнює прогресу. І якщо зрозуміти, якою є довжина історичного циклу, то стане зрозумілою і роль України в цьому процесі перезавантаження.

Лінійна концепція часу – дещо школярська, наївна. Корисно бачити історичний час як той, що постійно в процесі тривання. Минуле – це не те, що вже відбулось, і ми його закрили, перегорнули й законопатили. Воно постійно реактуалізується.

Тетяна Кузнєцова, Innovations

Комментировать: