Сейчас читаете:
Сто років пізньої осені. Огляд фільму «Століття Якова»
Время: 7 minutes read

Сто років пізньої осені. Огляд фільму «Століття Якова»

Не минуло й 30 років української незалежності, як українська кіноіндустрія нарешті дозріла, щоб почати знімати масове кіно про Україну і українців. А не про смішних й недалеких «хохлів». Чи-то якихось стерильних «марій лошкарьових» і «сергіїв максимових» — з повністю витравленими етнічними ознаками. І відсутністю будь-яких натяків на країну їх походження (бо ж інакше «контент» не куплять в Росії).

Зараз у виробництві перебувають одночасно декілька амбітних україномовних проектів. Явище, яке ще донедавна було неможливим на наших теренах. Не може не радувати, що кінематографісти звертаються до творів сучасних письменників. Адже повноцінну націю формують дві речі — самодостатня література і кіно.

Першою ластівкою став міні-серіал «Століття Якова» за однойменною книгою Володимира Лиса, виробництва «1+1 Продакшн». Отримавши відносно високий рейтинг (серіал узяв частку 12% у своєму слоті, серед аудиторії «18+ вся Україна») його автори вже поспішили оголосити про успіх проекту. Втім, вдала прем’єра свідчить не стільки про якість самого «продукту», скільки відображає запит суспільства на сучасне українське кіно. Бажання і очікування аудиторії.

Роман Луцький у серіалі "Століття Якова"Актор Роман Луцький у ролі молодого Якова Меха

Бо якості, правду кажучи, тут не вистачає. Один з кращих романів сучасної української літератури заслуговував на щось більше, ніж малобюджетна телепостановка. Зроблена похапцем, лише за 22 знімальних дні, глибокої осені. З тотальною економією в усьому — навіть на погодинній оплаті консультантів-перекладачів. Які б правильно відтворили декілька реплік німецькою і (особливо) польською мовами. Не кажучи вже про відповідність історичним та етнографічним реаліям Західної Волині. Нехай це і класична мелодрама, але ж вона відбувається на фоні 100 років української історії.

Іншої пори року ви не побачите. Тут панує вічна осінь. Сто літ життя і любовей Якова минає за понурої, сірої, холодної погоди. Створюючи такі ж сірі відчуття у глядачів. Навіть війну 22 червня 1941 року персонажі зустрічають у зимових шапках і кожухах (sic!). Мов у якійсь альтернативно-фентезійній реальності. «Зима близько», еге ж.

Століття ЯковаЗима таки близько…

Книга Володимира Лиса відзначається лінійним розвитком подій, читається на одному подиху і чудово прилаштована до екранізації. Як-то кажуть: «бери та знімай». Але творці серіалу вирішили інакше. Сценарист Андрій Кокотюха суттєво перекроїв сюжет і переписав майже усі діалоги. Вправний ремісник, він професійно виконав те, що від нього вимагалося: підігнав роман під стандарти конвеєрного телевиробництва. Втиснувши розповідь у прокрустове ложе тих примітивних шаблонів «а-ля рюс», за якими нині працюють українські «продакшени». Для яких головне — «швидше, простіше, дешевше». І бог їхній – рейтинг. А все інше — на третьому плані. Особливо, якщо «піпл хаває» і таке.

Ті продакшени, взагалі-то, українськими є суто номінально. Бо майже цілком перебувають у російському мовному, культурному і технологічному дискурсах. Повністю копіюють російську манеру зйомок і стереотипи акторської гри. Тому замість волинських селянок чи повстанців УПА вам будуть постійно ввижатися загримовані гопники і стервозні красуні з московських серіалів. Які чомусь розмовляють українською, а не звично «на общєпонятном» (що викликає внутрішній дисонанс). А от прокляття на адресу «кривавих бандерівців» з уст кіношних енкаведистів дисонансу не викликають. Бо виглядають цілком природньо. Лунають дуже впевнено, твердою російською мовою. На відміну від не дуже впевненої української, якою, очевидно, більшість акторів у повсякденному житті не користуються.

Століття Якова. Коли прийшли Совєти...Совєти знову прийшли… та не пішли.

Втім, кінцевий результат виявився не таким поганим. Ситуацію рятують Станіслав Боклан і Людмила Загорська — два справжніх хедлайнери серіалу. Вони й піднімають «Століття Якова» з категорії «дешеве телемило» до трохи пристойшішого рівня. Такого, який вже навіть можна з натяжкою назвати кіном. І, власне, спонукають додивитися його до кінця. «Уродзона польська шляхтянка» Зося у виконанні Загорської — одна з небагатьох окрас проекту. А харизматичному Станіславу Боклану достатньо просто помовчати у кадрі, щоб створити правильний настрій у глядачів.

Шляхтянка Зося (Людиила Загорська)Зося (Л. Загорська)

А от «любовний трикутник», втілений Романом Луцьким (молодий Яків), Олександром Печерицею (Тиміш) і Ганною Топчій (Уляна), значно поступається книжковому варіанту. Не те, щоб він був жахливим — він скоріше ніякий. Ні драматизму, ні конфлікту почуттів у героїв майже не відчувається. Одна з найбільш емоційних сюжетних ліній виглядає в екранізації доволі схематично.

Досить вдалою є операторська робота. Оператор-постановник постарався витягнути найкращу «картинку» з того матеріалу, з яким мусив працювати. Тому деякі мізансцени та загальні плани вийшли напрочуд атмосферними. Хоч в рамцю їх і на стінку вішай. Така собі, невеличка естетична компенсація за пісну режисуру і невиразність більшості персонажів.

Станіслав Боклан у ролі Якова МехаХаризматичному Станіславу Боклану достатньо просто мовчати у кадрі, щоб створити правильний настрій у глядачів.

Отже, дивитися це кіно можна. І навіть отримати задоволення. Глядачеві, який

(а) не читав роман Володимира Лиса та
(б) не знайомий з продукцією BBC, НВО, Showtime та ін., і відповідно
(в) не надто вибагливий і не знає, якими можуть бути сучасні історико-драматичні серіали —

«Століття Якова» цілком може сподобатися. Бо нарешті «свій, до свого, про своє». Про наше, українське… Це і підкуповує.

Тільки чомусь постійно закрадається думка, що усі вдалі речі у серіалі трапилися не завдяки, а всупереч його творцям. Просто драматична історія життя волинського поліщука Якова Меха, зображена у книзі, настільки чудова, що її не вдалося до кінця споганити нічим: ні відсебеньками сценариста, ні бляклою і неживою кольоровою гамою, ні статичною і беземоційною (здебільшого) грою акторів. Все одно ця розповідь торкає за живе. І змушує співпереживати.

Зося і Яків МехЗося і Яків

Музичний супровід — ще одне сумнівне рішення. Немов його зробили у стилі «нате і відчепіться». Славко-у-кожній-діжці-затичка-Вакарчук з «Океану Ельзи» — без якого, здається, сьогодні не обходиться жоден український медіа-проект — вже відверто набрид. Яким би талановитим і патріотичним не був цей хлоп, від нього стомлюєшся, якщо той голос переслідує тебе скрізь. А народна лемківська пісня «Під облачком» у виконанні Христини Соловій, обрана саундтреком до «Століття Якова», взагалі звучить тут як «здрастє» серед ночі. Чи як приший-кобилі-хвіст. Бо де лемки, а де — Волинь…

Хоча, припускаю, продюсерам серіалу то було однаково. Мовляв, «хотєлі укрАінскоє кіно»? Ось, зліпили вам швиденько до купи усе, що було під рукою. І хай воно вже буде так, як є (бо у режисера Бати Недіча щільний графік і треба бігти мерщій знімати чергову «язичную» мелодраму на продаж у Москву).

Яків та УлянаЯків та Уляна

Як би там не було, вихід «Століття Якова» — це знакова подія. Вона викликає позитивний настрій і певні сподівання. Попри неоднозначні оцінки самого фільму. Тішить, що вітчизняні студії поступово відходять від ролі малоросійських колоніальних холопів на побігеньках у московського барина. Для яких сенс життя — слухняно обслуговувати кіноринок метрополії. Починають створювати національний продукт для українського глядача, а не для абстрактних «територій» (зрозуміло, яких). І нарешті, хоча й дуже повільно, але змінюється ця збочена і парадоксальна ситуація — коли у нас вже є сяке-таке українське кіновиробництво, але досі нема українського кіна.

Актори Олександр Печериця та Ганна Топчій у серіалі Століття ЯковаОлександр Печериця в ролі Тиміша Вергуна, Ганна Топчій в ролі Уляни.

Тому хочеться бути оптимістом. І вірити у світле майбутнє українського синематографу. Що він нарешті подорослішає і здобуде упевненість в собі. Позбавиться вторинності і комплексу меншовартості. Припинить улесливо підлаштовуватись під чужі формати і наративи, борсаючись у павутині колоніального блазнювання. Почне, не соромячись, розповідати свої власні, українські історії. І перетвориться на потужне, популярне і самобутнє явище нашого життя.

Хоча великі сподівання породжують й великі побоювання. Найбільший кошмар, який переслідує після перегляду «Століття Якова» — це коли ти раптом засинаєш летаргічним сном на 5-10 років, а потім прокидаєшся, вмикаєш черговий український серіал, а потом ще один, і ще: і з жахом розумієш, що нічого не змінилося. Дія так само відбувається похмурої осені, сценарії так само пише Кокотюха, а в титрах жалібно співає Вакарчук. «І ця музика буде вічною!» (с)

Absit omen!
(Боже збав)

Кіно дивився: Віктор Сороченко

Століття Якова

Режисер: Бата Надіч
Сценарист: Андрій Кокотюха
Оператор-постановник: Ігор Іванов
Художник-постановник: Сергій Бржестовський
Художник по костюмах: Ірина Гергель
У ролях: Станіслав Боклан, Роман Луцький, Ганна Топчій, Олександр Печериця, Людмила Загорська, Олег Примогенов, Андрій Самінін, Наталя Доля, Олександр Попов, Женя Лебедин та ін.
Головний продюсер: Єлєна Васільєва
Виробництво: «1+1 Продакшен», 2016 рік.

Голосування

Зося та Уляна... Одну він любив, а другу — беріг. Цікаво, кого саме? Кого б ви обрали великою любов`ю Якова?

Загрузка ... Загрузка ...

Кадри і слайди

Століття Якова. Серіал
Orientation: 1
« 1 из 47 »

Скріншоти зроблено з відеоджерел, розміщених у відкритому доступі на каналі YouTube.
Input your search keywords and press Enter.